БІБЛІОТЕКАРІ ЗГАДУЮТЬ
Департамент культури і туризму,
національностей та релігій
Чернігівської обласної державної
адміністрації
Комунальний заклад «Чернігівська обласна
бібліотека для юнацтва»
Чернігівської обласної ради
Осада Чернігова очима бібліотекарів,
письменників, журналістів
Нарис
Чернігів-2023
УДК 355.48(477.51:470) “2022.02/…”
Осада Чернігова очима бібліотекарів, письменників, журналістів: нарис / уклад. Л.Кравченко; КЗ «Черніг. обл. б-ка для юнацтва. – Чернігів : (б.в.), 2023. – 9 с.
В нарисі «Осада Чернігова очима бібліотекарів» бібліотекарі Чернігівської
обласної бібліотеки для юнацтва діляться своїми емоціями і
спогадами про найважчі часи з життя обласного центру – облогу міста окупаційними військами у
2022 році, яка тривала 39 днів.
Текст збережено в оригінальному викладі.
Доповнено списком літератури за темою.
Рекомендовано учням, студентам, усім
зацікавленим в правдивому бачення картини військового конфлікту в Україні.
Укладач Л.Кравченко
Відповідальна
за випуск: М.Книр
З ЖИТТЯ В ОСАДІ
Тетяна
Дорошенко
«Війна застала мене зненацька. Чоловік
пішов на роботу, а мені потім зателефонувала невістка і сказала це страшне
слово: почалася війна. Я зібрала сумку з продуктами і поїхала до них в район
Лісковиці. В них приватний будинок і є погріб. Цілий день були тривоги, ми дуже
хвилювались. А під вечір я зібралася йти додому, і вже 24 лютого ввечері я
побачила танк, наш танк у місті.
Світло вимкнули, вулиці темні, транспорт не
ходить, і я пішки прийшла на вулицю Савчука. На роботу ми не вийшли, але в мене
залишились ключі від моєї роботи - Чернігівської обласної бібліотеки для
юнацтва, бо я в середу була на другу зміну і здала бібліотеку під сигналізацію.
А 10 березня сигналізація спрацювала, і мені зателефонувала директорка
бібліотеки Латамарчук Марина Олександрівна, щоб я сходила і перездала
сигналізацію. Коли я йшла на роботу навкруги чулись вибухи, сигналізація не
здалась, бо вже в бібліотеці були пошкоджені шибки. А на другий день 11 березня
сталась ця страшна трагедія, коли впали бомби на бібліотеку і стадіон імені
Гагаріна. Я була в себе вдома (живу по вулиці Савчука). В нашому будинку
повибивало вікна балконів. 13 березня я була в своїй бібліотеці, хотіла забрати
свій білий пуховий платок, але побачила дуже страшну картину. З трьох боків
бібліотеки були дуже глибокі вирви від вибуху бомб, все завалено, вікна вибиті
і можливості зайти в приміщення бібліотеки не було. Стеля обвалилась, книги під
завалами, книжкові стелажі повалені. На вішаку висіло моє пальто, вибуховою
хвилею відірвало рукав і капюшон.
Під час бойових дій в м.Чернігові я до
бібліотеки не ходила, і прийшла коли вже блокаду ліквідували.
Потім стали рятувати книги і бібліотечне
майно. Кожну книгу протирали мокрою ганчіркою, потім сухою, ставили на облік.
Коли брала до рук пошкоджену книгу з уламками скла, думала: добре що під час
вибуху в приміщенні не було живих людей, бо дуже страшно були пошкоджені книги
і бібліотечне майно».
ПІД ШКВАЛЬНИМ ВОГНЕМ: МІКРОРАЙОН
ОЛЕКСАНДРІВКА
Марина
Довга
«24 лютого 2023 року о 7-й ранку моя сім’я
дізналась, що почалась війна. Зателефонував товариш: «Почалась війна, збирайте
необхідні речі, документи. Будьте готові до будь-чого. Російська техніка перетинає кордон з
Україною».
Умикнули всі джерела інформації. Так,
починається війна…
В Олександрівці вибухи було чутно вже 24
лютого. 25 також було гучно. 26 вже були конкретні прильоти. 26 згорів поруч
перший будинок в Олександрівці.
С
першого дня війни в Олександрівці з’явились танки ЗСУ. Стояли вони прямо на
моїй вулиці перед нашими будинками. По нашій вулиці проходила лінія оборони.
З 26 лютого на моїй вулиці вже було дуже
небезпечно знаходитись. Почались обстріли окраїн міста, в тому числі і
Олександрівки.
Я зібрала всю свою сім’ю і поїхала до
своєї мами на, яка мешкала на вулиці Доценка. Домашніх тварин з собою не брала,
думала, що цей увесь жах скоро скінчиться.
Увечері 26-го хотіла потрапити додому в
Олександрівку і все ж таки забрати своїх тварин. Але на блокпості красивий
молодий військовий сказав, що поступила інформація, що вночі буде бій на
окраїнах міста і завернув мою машину назад.
Олександрівку обстрілювали до початку
квітня. Багато людей з звідти виїхало. Але були і ті, хто не покидав свої
будинки. Ці люди жили в підвалах своїх будинків та в погребах. Інакше ніяк –
страшні обстріли.
Коли ненадовго вони вщухали люди виходили
на вулицю, щоб на вогнищі приготували собі їжу. Бо з 26 лютого в Олександрівці
вже не було ані газу, ані, електрики, ані водопостачання.
Тим, хто залишився в Олександрівці на той
час прийшлося дуже важко. Ці люди на собі відчули усі жахи перебування в зоні
шквального вогню. Із середини березня в Олександрівку вже не їздили волонтери,
які допомагали з харчуванням і медикаментами. Через сильні обстріли туди не
могли дістатися рятувальні служби. Тому так багато згоріло будинків в
Олександрівці.
Люди місяць не їли хліба. Його ніде було
взяти. Харчувалися тим, що було в будинках.
Я сподівалась, що ось-ось повернуся
додому. Коли стихали обстріли, пробиралася в Олександрівку, бо там залишилися
тварини. Годувала і своїх (у мене їх багато), і покинутих напризволяще (господарі
залишили їх у дворах і виїхали).
Під час таких походів траплялося
перебувати під обстрілами. Вони починались зненацька. Тоді ховалася у
недобудованих будівлях, що траплялися на шляху. А якщо таких не було, то просто
бігла під обстрілами до свого будинку і ховалася в погребі.
В перші дні березня на моїй вулиці
побачила підбиті згорілі танки. Я не знала чиї вони. Запитувала у наших
військових, говорили, що російські продвинулись так далеко, а наші танкисти їх
підстрелили.
На моїх очах згорів Епіцентр. Я була на
ганку свого будинку. Живу біля цього торгового центру. Один або декілька, не
знаю, снарядів влучило в магазин. Горів дуже довго.
Так і ходила кожного дня з Доценка в
Олександрівку до тварин.
Все більше з’являлося розбитих будинків. Я
на них дивилася і плакала…
Взагалі, багато будинків згоріло в
Олександрівці. Деякі вже відбудували, але більшу частину - ні. І я вже думаю, а
чи будуть відновлювати? А будинки в Олександрівці дуже гарні, сучасні, ошатні…
Дуже шкода…
На початку березня і на Доценка зникли
комунікації. Ходили за водою у приватні будинки на Грібоєдова з пляшками та
відрами. Господарі відкривали свої двори, люди вишукувались в чергу і господарі
будинків наливали в тари воду. Велика їм дяка!
На щастя, газ у мами (на вулиці Доценка) був
постійно. Їжу приготувати могли.
В перших числах березня захворів мій чоловік.
Потрібна була медична допомога. В місті вже почалися перебої зі зв’язком, але
мені вдалося зателефонувала до швидкої. Там відповіли, що швидкі по місту не
їздять. Потрібно самим добиратися до лікарні.
Наступного дня о шостій ранку рушили з
чоловіком до лікарні № 2 пішки. Поруч з лікарнею стояли танки, військові. Бо
далі дорога на Олександрівку. Бо саме через Олександрівку намагалися пройти
російські війська на Київ.
Чоловіка прийняли у місцевій
радіозаводській лікарні та надали усю необхідну допомогу безкоштовно. Дякую
лікарям! Але життєво необхідні медикаменти, які він повинен приймати постійно
лікарня надати не змогла, бо скінчилися. Це тероксин. Без нього чоловік почав
чахнути і з труднощами пересувався. Його потрібно було вивозити із Чернігова. Я
вирішила везти його до батьків в Ніжин. В баку машини було трохи бензину. До
Ніжина мало вистачити. В місті в цей час знайти палива вже було неможливо.
Зібрала з Олександрівки своїх тварин. Але,
на жаль, не всіх. Починались обстріли і вони ховалися.
Виїхати з міста намагалися декілька разів.
Перший раз – 11 березня. Але військові не випускали з міста. Тривали жорсткі
бої за Лукашівку.
В черзі на виїзд з міста люди говорили, що
виїздити в евакуацію дуже небезпечно.
Дорога прострілюється. Машини, які рушили з міста зранку попали під обстріл.
Багато жертв…
Вдалося виїхали лише 14 березня. Їхали по
окраїні міста, все розбито, розстрощенно…
Запам’ятала на окраїні міста ресторан
Губернія. Розбитий вщент. А який був гарний, затишний…
Що було найстрашніше під час облоги міста?
Авіональоти. Коли гудів літак, а потім скидав бомби на місто… Сидиш і чекаєш,
куди впаде бомба…
Мені пощастило. Мій будинок вцілів. Всі тварини, дякуючи не байдужим сусідам, що
залишились під обстрілами, вижили і дочекались мене. І, мабуть, вибачили… Коли
російські війська покинули Чернігівщину, я приїхала за своїми хвостиками і вони
ще три тижні пробули зі мною в евакуації в Ніжині.
Багато тварин в Олександрівці загинуло.
Пораненим тваринам ніхто не міг надати кваліфікованої медичної допомоги. Моя
сусідка Валентина, яка увесь час перебувала в Олександрівці, прихистила
поранену сусідську вівчарку і декілька тижнів ним опікувалась. Але пес помер…
26 квітня я з сім’єю і своїми тваринами
повернулась додому в Олександрівку. Багато розбитих будинків, згорілий танк на
моїй вулиці, перебиті стовпи, поламані дерева, побиті електропроводи. Довго
відновлювали комунікації. Потрошку повертались додому мешканці. Поступово Олександрівка оживала…»
ВІЙНА ЯК ПОБАЧИЛА ЇЇ Я...
Олена Руденко
«Мій
ранок 24 лютого 2022 року почався як завжди. Прокинулась я десь о п’ятій годині
ранку і лежала в теплому ліжку збирала свої думки та плани. Я «жайворонок»,
рано лягаю і рано прокидаюсь…. Тому люблю прокинутися і полежати з ранку до шостої години в тиші і теплі, подумати,
спланувати свій день, проаналізувати минулий…
І
тут раптом десь о двадцять хвилин на шосту було
чутно якісь хлопки чи гучні невідомі звуки…. Пролунали і затихли, я
здивувалася але не придала значення, бо поруч з нами будівництво, і тому я
вирішила, що будують і далі погрузилася в думки…. Але хвилин за 10 пролунав телефонний дзвінок
у спальні сина… Я була здивована, бо
телефонувати синові до 7.00 це табу в нашій родині про яке всі знають… було
чутно сонний голос сина, який з кимось розмовляє по телефону… за хвилину він
вривається без стуку у мою спальню з
широко відкритими очима : мамо,
війна…
Яка
війна? Що трапилось? Хто тобі телефонував? Не вір нікому! Яка дурна війна?! Це
брехня! И ще багато слів…..
Мамо,
телефонувала баба Люба, казала, що в них по селу йдуть танки, страшні,
російські і щоб ми ховалися, а якщо зможемо, то щоб приїздили до неї……
Голова
загула, на обличчі якийсь придуркуватий вигляд, купа думок яких завгодно, але
тільки не війна! НІ! Ні! Ні! Я підбігла
до вікна, з нього видно банкомат, біля якого о шостій ранку було вже понад 20
людей… ніколи такого не було… я зібрала себе до купи, я розуміла що моя дитина
дивиться на мене і візьме з мене приклад.
Я посміхнулася до своєї дитини і промовила: «Ну яка дурна війна, синку в
21 сторіччі? Це якесь непорозуміння, день – два і розберуться і все буде
добре., тому снідай, я зберу тобі обід і йди на роботу….
І
він пішов. Тобто поснідав, взяв контейнер з обідом, вдягся і вийшов з квартири
на роботу. А через 7 хвилин зателефонував і каже: Мамо, в робочому чаті
теж написали, що війна і на роботу
ходити не треба, принаймні сьогодні, поки не з’ясують. Що мені робити?
Повертатися додому? До мене поступово почало
достукуватись вранішнє повідомлення про війну, я почала збиратися з думками
і відповідаю синові: «Якщо ключі від машини в тебе з собою, то не заходячи в
квартиру бери машину і їдь на заправку, заливай повний бак і якщо буде
можливість купи додатково пального в каністру, скільки зможеш, скільки дадуть.
Кошти є? У відповідь пролунало так…. Сама швидко вдяглась, зібрала всі банківські картки і побігла в банкомат. Там
черга була вже більше 60 людей. Всі були збентежені, налякані, сумні,
пригнічені, одна я все ще сподівалась, що це якесь непорозуміння ….
Зателефонував син, сказав, щоб швидко його
не чекала, бо дуже велика черга…Поки стояла в черзі банкомату обдумувала
с чого почати…. Вирішила, що тікати з рідної Землі, рідної України, рідного
міста, рідної домівки не будемо, як Бог
дасть…..
Люди
в черзі були налякані, сумні, весь час про щось перешіптувалися, говорили
страшні речі, і тільки я стояла як
придурошна і сподівалась що це якесь непорозуміння, такого не може бути, ми в
21столітті живемо, всі цивілізовані люди, а цивілізовані люди не воюють, 1-2
дні і все вирішиться, все буде добре і
т.д…. аж поки не побачила колону з 12 танків, які їхали повз….. серце завмерло,
дихання зупинилося і відпустило тільки тоді, коли на танку побачила наш прапор
і наших хлопців… відпустило, але прийшов
страх і холодом розлився по крові. Стало
страшно…. За все і за всіх… за сина, за себе, за людей, за землю…. Єдина думка
– що буде? Невже війна……
В черзі до банкомату простояла 3, 5 години, гроші скінчилися і
мені не вистачило, дарма тільки згаяла час. Магазин у нас на районі був
зачинений, їжі і продуктів не купила, але дещо було вдома, на перший час
вистачить, не пропадемо. Єдина позитивна новина за останні 5 годин це те, що
син вистояв в черзі за пальним і йому вистачило, він залив повний бак і ще
купив додаткову каністру з пальним…. Боже, що коїться в цьому світі? Що робити?
Прийшла
додому, розуміла, що треба приготувати їжу, бо хто знає, чи буде така
можливість, чи ні. У вікно побачила, що відчинився наш магазин і люди ринулися
за продуктами. Пішла і я . Всі все гребли, все, без розбору і багато. Я теж
щось гребла. Взяла багато хліба, масла, цукру, чаю… Прийшла додому. Живу у багатоповерхівці на
околиці міста з верхніх поверхів якої видно все місто як на долоні…. Глянула і
серце знову завмерло… на виїзді з міста було багато наших солдат, вони щось
копали, лаштували, загороджували… стало зрозуміло, що готувались до оборони.
Стало страшно, вже вкотре.
Знову думки, що
робити… Боже…. Зателефонувала матері, вона в мене живе в Києві. Заспокоїла, що
в нас все добре, звісно нічого їй не розказувала ні про танки ні про солдат,
нічого… Син шукав хоч якусь інформацію в інтернеті, щоб розуміти… згадала
солдат, які окопувалися на околиці міста, подумала, що хлопці голодні і нагріла
багато чаю, розлила в 3 – літрові банки, закутала їх, наробили з сином багато
бутербродів (бо нагребла хліба, масла в магазині), порізала сала, яке було
вдома, ковбаси, взяла в сусіда меду, бо
знала що він пасічник і щедра людина. Загрузили все це в машину і поїхали до
наших хлопців. Хвилювалась, що не візьмуть, або не пустять. Але наші воїни
догледівши машину, переконалися що нічого забороненого не має і сором’язливо
почали підходити за чаєм та бутербродами. Намагалися шуткувати та посміхатись, дякували. Я ховала від них очі, бо постійно текли
сльози. І тут я побачила його, солдата, точніше солдатика, молодого юного
хлопчика, рочків 17 – 18, зросточком максимум 150 см, худенького, маленького,
автомат, який висів у нього на плечі майже торкався землі, він був такий
маленький, швиденький, шуткував, посміхався. Я ледь стрималася, щоб не обійняти
його по – материнські, захистити, вберегти… він був набагато менший і молодший
мого сина….. через декілька годин після цього був перший бій у перший день
війни…. Я сиділа у своїй квартирі на околиці міста, на 8 поверсі, закрила вуха,
щоб менше чути гуркіт бою і молилася Богові, щоб захистив і вберіг наших
солдат, нас і нашу рідну Землю і того молодесенького хлопчину, якій врізався
мені в пам’ять. А потім, коли бій трохи втих і неслися наші швидкі до місця бою
знов думала про того маленького,
молоденького хлопчину, аби він залишився живий та здоровий, ну зовсім же
дитина…..
І пішли воєнні
дні: другий, третій, четвертий….. один схожий на інший, різниця тільки в
подіях… на другий день війни не стало
світла в будинку. У нас будинок «електричний» всі комунікації живляться
виключно на електроенергії і опалення і плита і вода, все. Тому з другого дня
війни в нас у будинку не стало нічого: ні світла, ні тепла, ні води, ні їжі
зготувати ні на чому. Добре хоч малих дітей в нас немає. Син десь знайшов
колодязь, з якого носив у пляшках воду, хлопці з тероборони, які були поруч на
будівельному майданчику, побудували пічку, вогнище, на якому ми всі варили їжу,
знайшли сокиру, рубали дрова для вогнища, грілися, ховалися в підвал, виходили
до найближчого мікрорайону в пошуках їжі, сусідці ліків, моб. зв’язку, щоб
зателефонувати матері, заспокоїти і
сказати, що в нас все добре, все є і в нас не так страшно як пишуть, брехала
матері….. Повдягали на себе всі теплі речі, які тільки були, бо було дуже холодно.
На четвертий день нам прилетіло у двір. Осколками побило всі вікна і балкони до
9 поверху, весь фасад будинку був побитий, кусок будинку на кутку вирвало.
Сусіди які не виїхали з міста спустилися в підвал і почали облаштовувати там
життя. Я пару разів спускалася до них,
коли обстрілювали так, що будинок хитався немов дерево під час сильного
вітру, було страшно. Спускалися, але і в підвалі було ще страшніше, якщо
завалить, то буде братська могила, ніхто і рятувати не буде. До цього страху
додавалась ще загальна масова людська
паніка мешканців підвалу. Тому я вирішила, що буду в своїй квартирі, як Бог
дасть так і буде. Якщо я йому ще тут потрібна, то він мене залишить, щоб я
пройшла це пекло. Ми з сином віддалися на волю Творця. В будинку жили ми з сином
і ще одна сусідка Наталя з сім’єю на 16 поверсі. Ми з нею здружилися і всім
ділилися, в кого що було. В місто разом виходили на пошуки їжі, інформації.
Телефони заряджали в моїй машині, коли виїжджали на пошуки ліків або їжі,
пального. Новини були страшні. Місто щодня перетворювалося на руїни, все більше
і більше ворог його руйнував, нівечив, паплюжив, вбивав людей. На якийсь день
війни (вже втратила їх лік) виїхала в центр міста пошуках води, їжі, ліків для себе та сусідів,
які сиділи в підвалі, і на блокпосту
підсів солдат, щоб підвезли, ми з радістю відвезли його куди йому було треба,
але він так поспішав, що забув у машині ріжок від автомату, швиденько
вистрибнув і побіг, я помітила і за ним, біжу, гукаю, він не чує, солдати на
найближчому блокпосту все це спостерігають, наздожену чи ні.. Аж наробили
реготу… це була єдина посмішка за останні багато днів.
З хлопцями з тероборони , що
побудували нам вогнище для приготування їжі ми здружилися, вони нас пригощали,
якщо їм щось перепадало, ми з задоволенням ділилися з ними всім, що було.
Виживали. Боролися, не здавалися, але звістки були не втішні. Десь на
Градецькому люди вийшли в пошуках хлібу, попали під мінометний обстріл, 16
людей загинуло одразу, декілька десятків потім, в лікарнях. Нічні бомбардування
ворожими літаками тримали в постійній напрузі і вдень і вночі. Дуже раділи, як
ніколи за останній місяць, коли дійшла звістка що нарешті наш боєць збив літак
красноярцева разом з ним. На мить були щасливі… на мить, потім знов страх, лють
до ворога і жага до життя. Рахували дні війни, намагалися виживати, боротися,
допомагати і нашим бійцям і сусідам, носили воду вже з річки. Не було того дня,
коли б я не згадала того хлопчину з першого дня війни, і не помолилася за
нього. Якось вночі, він мені наснився, посміхався. Пів ночі я ревіла…. Дні
змінялися ночами, ночі світанками. Були такі дні, коли безперервно і вдень і
вночі ворог гатив по нас з всього, що тільки було. Ми вже навчилися по звуках
розрізнять чи то наші хлопці стріляють, чи до нас летять ворожі снаряди
«прильоти», по специфічних звуках навчилися розрізняти чи то танк стріляє, чи
гради, чи міномети… ніколи не думала, що за свої майже п’ятдесят років стикнуся
з цім, навчуся і буду на такому розумітися.
Одного разу, коли ми з сусідкою Наталею пішли в пошуках дров для
вогнища, щоб і нам і нашим воїнам було чим вогнище підтримувати, щоб було на
чому хоч гарячої води зігріти. Далеко не ходили. Поруч ворог влучив в магазин
АТБ розбив у руїни і осколками побило- покосило багато дерев, ось ми і вирішили
зібрати там дров для вогнища. Вийшли, було наче тихо, на півдорозі почався
обстріл. Сховалися в канаві, сидимо з Наталею, чекаємо коли стихне і раптом моя
рука в канаві намацала щось…. Жіноча цікавість поборола страх і ми з Наталею
почали роздивлятись, і гадали що це може бути. Наче якась коробка картонна
запакована … відчинили, а там цукерки…. «Бабусине свято» шоколадні, з горіхами,
коробка на 2 кг. Мабуть вибуховою хвилею віднесло з магазину. Поверталися ми з дровами і цукерками. Жменю цукерок Наталя взяла своїй дитини,
восьмирічному хлопчику, я чомусь байдужа до солодкого і мій син також, тому
запропонувала віднести людям, які ховаються в нашому підвалі. Спустилася до
підвалу з цією коробкою, багато людей, важке повітря, без світла, десь плакала
дитина, видовище жалюгідне… і тут я з цією коробкою, десь відкопала посмішку,
якісь підбадьорюючі слова, привітання,
всіх пригощала цукерками.. На
мене дивились як на інопланетну істоту,
оживилися, брали цукерки… я щось брехала, (не чула,і не знала, вигадала) що чула гарні новини, що наші захисники
перемагають, що скоро це скінчиться….. Чиясь дівчинка підбігла за цукерками і
питає мене : тьотя, а ти фея? Якась літня жінка, я ії не знала, не сусідка,
взяла цукерку і сказала: заходьте до нас частіше… не треба цукерок… принесіть
ваші слова… Я ледь дотрималась до виходу щоб не розплакатись при них.
Після
того, як наші воїни вдень збили ворожий
літак, днівні ворожі бомбардування скінчилися, а нічні бомбардування
подвоїлися. Ворожий літак бомбив по графіку о півночі і десь біля п’ятої ранку.
Ненавиділа ці години, вони забирали людські життя, руйнували моє місто, мою
Землю, моє життя. Була єдина думка: «Коли це все скінчиться?»
Ніч
з 12 на 13 березня 2022 року я запам’ятала на все життя. Пам’ятаю як вчора….
Розклад нічного бомбардування знали вже всі. Напередодні тієї ночі, я вже настільки втомилася бігати, ховатись,
боятися, що не пішла в підвал, а залишилася в своїй квартирі, вдягла ще дві одежини зверху бо
було дуже холодно в нетопленому приміщенні і лягла спати. Як Бог дасть, так і
буде. Син пішов ночувати до однокласниць, які жили в будинку поруч, яких він
зустрів нещодавно, їх там 4 дівчинки зібралось разом, збились у зграйку, як
горобчики в одній квартирі (разом не так страшно) і кошеня. Син пішов до них відволіктись від
моїх думок, потім почали знову гатити, потім комендантська година так він і не
встиг вчасно повернутися додому на ніч, тож залишився на ніч в гостях у будинку
поруч. Я лягла і провалилася в сон…. Очі
відкрилися за мить до вибуху, від звуку
літака. Очі відкрилися і зразу у вікно. Потім сильний поштовх. Потім таке
враження що сімнадцятиповерховий будинок вистрибнув зі свого місця, похитався і
встав на місце. Далі був вогонь. Всепоглинаючий, безмежний вогонь який
заполонив весь простір куди тільки сягав зір. Куди не глянь – червоне полум’я і
таке враження що від землі до неба, все у вогні. Потім все зникло. Я вирішила,
що я вже померла….. промайнула думка… а
як же мій син і дівчата? Негайно треба до них. Я підхопилася, щось взула,
схопила куртку і вибігла в коридор. У
загальному коридорі повилітали вікна, валялися на підлозі розбите скло, вазони
з квітами і я помітила, що вивернуло чи
покрутило вхідні двері. Все це я бачила неначе у фільмі жахів у повільній
зйомці збоку,неначе душа вилетіла з тіла і була окремо, поруч. Але було не до
цього. В голові була одна думка, як там діти? Я летіла по пожежних сходах на
одному подиху, вилетіла на вулицю, почало світати, обличчя обпекло холодним
повітрям і провіяло думки. Зупинив мене крик. Нелюдський, пронизуючий, я відчула як в жилах застила кров. Вперше в
житті я відчула як це, коли кров стине в жилах. Крик був схожий на стогін, на
біль, на відчай і я повернула голову у бік звідки йшов звук, там був дев’ятиповерховий цегляний
будинок, точніше його вже не було… 2-3 хвилини як він перетворився на суцільну
руїну і забрав з собою життя моїх сусідів. Тоді я зрозуміла, що я не вмерла… бо
як би я могла чути, відчувати? – значить я жива. Я рвонула далі, обігнала ріг свого будинку і
побачила будинок, в якому мав бути мій син і дівчата. Будинок стояв.
Вибуховою хвилею в ньому повиносило
вікна, балкони, але сам будинок стояв. Тож надія що діти цілі – була. Я не
пам’ятаю як за мить добігла до будинку, залетіла на третій поверх і стала
грюкати в двері їх квартири. Двері відкрилися і перед моїми очима стояли
вдягнути перелякані діти і кіт. Я їх перерахувала, доторкнулася до
кожного, і спокійно (де взялися сили –
не знаю) сказала: забирайте кота і всі за мною на вулицю.
Ми
всі тихенько і мовчки спускалися по сходах, як почули крики людей скрізь двері
з проханням про допомогу, заклинило вхідні двері вибухом і вони не можуть вийти з квартири. Пробували
допомогти відчинити їм двері – не вийшло. Вивели дівчат з котом на вулицю і
пішли шукати сокиру, щоб допомогти людям вийти з-за заблокованої двері. В щойно
розбомбленій девя’типоверхівці (це вже
потім ми дізналися, що ворог на неї скинув п’ять півтонних авіабомб) почав
розгоратися в підвалі вогонь. Вже півгодини мали надію що може приїде пожежна
машина і загасить. Машина приїхала через 1г 40 хвилин, коли полум’я з підвалу
доходило вже до п’ятого поверху. Біля руїн з якоюсь приреченістю снували
вцілілі люди без жодного проблиску життя в очах…..
Ми
вижили…. Як би не було тяжко, але нам
легше ніж тим людям
Чи
надовго?.............
Всі війни рано чи пізно закінчуються. Ця війна перевернула,
розділила моє життя на до і після, змінила мій світогляд і відношення до життя.
Чекаю нашої Перемоги!»
ЯК ЦЕ ЖИТИ В ОСАДНОМУ МІСТІ
Людмила Кравченко
Ще з листопада 2021 року мережею ширилася
інформація, що країна-агресорка сконцентрувала біля кордонів з Україною понад
92 тисячі військовослужбовців і готується до нападу наприкінці січня-на початку
лютого 2022 року. Проте, у нашій свідомості не вкладалося, що буде війна. Не
вірилося, навіть тоді, коли вона вже почалася. Не вірилося, поки звуки вибухів
не стало чути досить чітко.
Особисто я, від почутої новини про
повномасштабне вороже вторгнення, перебувала в стані ошелешення. Гнала від себе
думку про те, що від кордону до обласного центру всього година ходу. Не мала
чіткого плану дій. Нашвидку збирала усім домашнім «тривожні» валізки, які
заздалегідь так і не спромоглися скласти. Ми були розгублені, але паніки не
було.
Дуже чекала дзвінка з роботи. Телефонувала
сама, але усі спроби були невдалими. Привела себе до ладу і вирішила висуватися
на роботу. На порозі мене зупинив дзвінок колеги, якій вдалося зв’язатися з
адміністрацією бібліотеки. Вона мені повідомила розпорядження дирекції для
працівників – залишатися вдома. На початку дев’ятої
години, у телефонному режимі його підтвердила заступниця директора закладу. Цього
дня я була вдома разом із своїми найріднішими людьми.
Гуркіт вибухів ставав все ближчим. З
околиць несло клуби диму з вогнем у місто, сильно відчувався їдкий запах
горілого. Мені було важно дихати і як навмисно, закінчився Salbutamol.
До аптек вистроїлися довжелезні черги. Ліки закінчувалися,
люди благали дати хоча б щось. Незважаючи на небезпеку обстрілів, я
вистояла черги до трьох аптек, які були відкриті в нашому районі, проте
потрібних медикаментів так і не купила. Ліками виручила знайома – передала мені
дещо з власних закупів.
До продуктових магазинів утворилися мега-черги. Особисто в моїй сім’ї запасів харчових продуктів не
робили ніколи, звикли купувати на день-два, і натомість, виникла потреба в їх
поповненні. Разом із сусідкою, подалися до продуктового. По дорозі до супермаркету я побачила на вулиці чимало людей,
які поверталися з повними пакетами продуктів. Із полиць змітали всі товари. Довелося понад 4 години стояти у черзі. До маркету
пропускали по 5 осіб. Покупці намагалися якомога швидше обернутися, щоб скоріше
потрапити додому, тож товкотнечі в середині не було. З того, що запланувала
придбати (борошно, олію, сіль, яйця, макаронні вироби), не купила нічого, а щоб
не повертатися з пустими руками - декілька стіків кави і пачку печива.
Попри загальну нервозність ніхто не лаявся, не штовхався. Взагалі, за
увесь час осади обласного центру жодного разу не побачила сутичок, не почула
словесної агресії. Навпаки, люди намагалися допомагати одне одному.
На підступах в місто вже тривали жорсткі
бої. Міський транспорт не працював, городяни ходили пішки. До заправок
утворилися черги, пальне стрімко піднялося в ціні і його не вистачало. Більшість
населення покинула обласний центр у перші дні бойових дій. Родини з дітьми
організовано від’їжджали автобусами, власники транспортних засобів - висувалися
на особистих автомобілях, багато людей виходили з міста пішки. Звичайно,
гарантій безпеки ніхто не надавав, бо усі шляхи з міста прострілювалися
ворожими снайперами. Нажаль, не всім вдалося дісталися безпечного місця. Після
звільнення області від загарбників на дорогах поблизу міста, побачили розбиті автомобілі
із розстріляними цивільними, трупи чоловіків, жінок, дітей по узбіччям. Серед загиблих були люди з
ознаками катувань.
З кола мого спілкування виїхати з міста намагалися
майже всі. І ми також. Але нам не судилося. Втратили час, поки чекали виїду більш вразливих категорій.
Свого транспорту не мали, контактів перевізників не було. Поки здійснювали
пошуки волонтерів-перевізників, автомобільний міст через Десну, який сполучав місто з Києвом і був чи не єдиним шляхом до порятунку був
зруйнований. Вночі 23 березня окупанти на нього скинули авіабомби. В результаті удару впав один із прольотів мосту. Та ми не полишали спроби: три
рази поривалися вибратися з міста власним ходом через пішохідний міст, але
патрульні кинувши оком на нас з милицями, не наважувалися пропускали. То було на
наше щастя. Бо будинок, куди ми так хотіли дістатися, було розбито ще на
початку бойових дій. І там було пекло, бо село знаходилося на лінії
розмежування фронту. Внаслідок першого влучання
зруйновано стіну, після другого удару касетною ракетою зруйновано
будівлю повністю, пошкоджено усі господарські споруди. За висновками
рятувальників, яких пізніше викликали обстежувати ділянку на предмет
мінно-вибухової безпеки, якби ми тоді знаходилися поблизу, шансів врятуватися
ні в кого не було.
У нашому мікрорайоні лишилося близько 20%
населення, порівняно з довоєнною кількістю. Переважно люди пенсійного віку.
Вони були налякані і розгублені, у багатьох на очах бриніли сльози. Більшість з
них, у перші дні активних бойових дій, провели у далекий невідомий путь своїх молодших
родичів: дітей та онуків, і тепер від хвилювання за них, не знаходили собі місця.
Пізніше, коли через ворожу атаку на об’єкти критичної інфраструктури місто
втратить електричне живлення, вони у розпачі, схлипуючи, човгатимуть спустілими
вулицями у пошуках пункту зарядки мобільного. І натрапивши на працюючий
генератор, молитимуть підзарядити їхній старенький телефон на один дзвінок, щоб
лише спитати: «Де ви?».
Ворожі обстріли
стали системними. Їхні влучання несли за собою пожежі, руйнування,
смерті. Пізніше, стане відомо, що Чернігівська область увійшла
до переліку тих, які зазнали найбільших
руйнувань від повномасштабного вторгнення. Значних руйнувань зазнав обласний
центр. Згадка лише про одну із зруйнованих ворогом пам’яток 11 березня 2022
року – візитівку Чернігова, пам’ятку ХІХ століття місцевого значення, будівлю
Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва, - крає серце.
Вулицями пересувалася наша важка
техніка. Коли машини йшли, здавалося,
дрижала земля.
Над містом свистіли ракети. 16 березня 2022 року росіяни обстріляли з артилерії чергу за хлібом у Чернігові.
В результаті загинуло 14 людей, а десятки були поранені. Пізніше
дізналася, що серед загиблих був батько нашої співробітниці.
Страху додавало дзижчання ворожих
військових безпілотників, які впродовж всього періоду осади, атакували місто. Ними
намагалися влучити у натовпи людей, які збиралися у черги за продуктами.
Найбільшого мороку наводила ворожа
авіація. Щоночі висувалися кілька ворожих повітряних монстрів бомбити місто. За
час очікування, куди він скине свій смертоносний багаж, ми знесилювалися,
сивіли і старіли. Донині лякають схожі звуки. Коли чую ревіння мотору трактора –
здригаюся і спрямовую погляд у небо.
Шукаючи порятунку спочатку спускалися у
підвал. Але ж підвал багатоповерхового будинку - місце не дуже підходяще для
сховища. Там темно, холодно, сиро і увесь час щось хлюпає. Сиділи на стільцях,
які принесли з дому. Було тісно і незручно, при пересуванні наступали на ноги
одне одному, але розуміючи ситуацію, ніхто не сперечався. Невдовзі до нас
доєдналися родичі наших сусідів з Бобровиці. Вони вже знали, що повертатися їм
нікуди, бо їхній будинок внаслідок арт-обстрілу розлетівся на друзки. Усім було
сумно.
Опісля, навіть ті, хто до цього не думав
покидати місто, почали робили спроби виїхати. Наші компаньйони по підвалу, у
яких були машини, успішно подалися з міста. До підвалу спускалося все менше
людей. У нашому під’їзді залишилося не більше 10 сімей, далі – не більше 10-ти
у всьому багатоповерховому будинку. Одне одного знали по іменам, хоча раніше
ніколи не стикалися. До підвалу перестали спускатися. Коли поблизу було дуже
гучно, перечікували в коридорі, де часто й засинали від знесилля, вдягнені і
взуті, прямо на полу з «тривожними» валізками під головами. Більш молодші
жильці знаходили в собі сили оглядати прилеглу територію з метою виявлення
небезпечних предметів.
Руйнація
комунальної інфраструктури призвела до відсутності електрики у квартирах чернігівців,
щезло тепло і водопостачання. Люди дуже потерпали: сильно мерзли, мучилися від суглобних болів,
хворіли на застуди. Від холоду і сирості стіни в оселях вмить затягнулися
чорною пліснявою, і цим мешканці були змушені дихати. Вчилися виживати без їжі,
води, ліків… лише б не стріляли.
Пожильці нашого кутка для технічних потреб користувалися водою, яку набирали з природної водойми поблизу будинку. З питною було складніше. Робочих колонок поблизу не було. Вишукували, де б можна набрати водичку, стояли в чергах, набирали у різний посуд (у кого який був), відносили додому, намагаючись запастися на кілька діб. Допомагали тим, хто не міг це зробити самостійно, як от сусідам похилого віку. Їм підняли ємності з водою на поверх. Було важко, від фізичної напруги нило усе тіло, боліли руки, особисто у мене від переносу важкого сильно німіли пальці на руках.
Складно прийшлося людям з електроплитами та жителям частини міста, яка внаслідок ворожого влучання у газову систему залишилася без газопостачання. Тоді мало в кого були газові запальники чи зарядні станції. Тож поблизу житлових помешкань з підсобних матеріалів складали грубки і готували на ній їжу. Гуртувалися, збирати продукти до купи та по черзі готували гаряче їство на усіх.
Кожен день тривав однаково: нехитрі
побутові справи, перекличка, новини, мандри в пошуках харчів, працюючого
генератора, проблисків зв’язку і інтернету. Признаюся, обстріли сильно лякали,
але інформаційний вакуум лякав більше. Свіжа інформація була потрібна як кисень.
Найкращий день, це коли у тебе вдома була вода, а тобі пощастило купити
хлібину, підзарядити телефони і дістатися зв’язком
хоч до когось зі знайомих. Я завжди чекала дзвінка від колег. Чи не єдиною
підтримкою для мене тоді стала Марина Борисівна Книр. Марина Борисівна попри
свої особисті клопоти увесь час підтримувала мене. Завдяки добросердечності
цієї жінки я не зламалася емоційно, не піддалася паніці, не впала в депресію.
Її турботливе «Як ви?» у той час для мене було важливішим ніж хліб. Пізніше, пані
Марина виступить опорою для всього колективу юнацької бібліотеки.
Коли літак скидав бомби на стадіон імені
Юрія Гагаріна ми перебували на поверсі. Вибуховою хвилею так захитало будинок,
що здалося - він ізсувається донизу і складається. Нам одразу позакладало вуха.
Час ніби застиг. Ми, де були, позсувалися до полу і ще тривалий час сиділи
мовчки, боячись поворухнутися. Пізніше, сусідка з 9-го поверху розповідала, що
тоді в її квартирі вибуховою хвилею наробило багато біди: позсувало меблі,
перевернуло шафу, її силоміць підкинуло з ліжка і вдарило об стіну кімнати.
На ранок стало відомо, що внаслідок
ворожого бомбардування 11 березня зруйновано
стадіон, загинули люди. Вибуховою хвилею знищено один корпус Чернігівської
обласної бібліотеки для юнацтва і значно пошкоджено інший. Обидві будівлі є пам’ятками
історії і культури.
Перед очима постала картина з фільму
жахів: розбиті стіни, знесений дах і стеля, понівечені бібліотечні меблі,
перекошені каталожні шафи, усюди скло, розірвані і розкидані по вулиці книжки і
глибока вирва діаметром щонайменше 10 м, де раніше лаштувався бібліотечний дворик і за мирного життя там було
так зелено, так заквітчано і так живо.
На допомогу бібліотеці прийшли містяни з
ближніх районів: вони збирали книги, визволяли з під завалів що вціліло,
забивали вікна-двері від ймовірних крадіїв. До речі, врятоване майно, яке було
взято тоді громадянами на збереження, було повністю повернуто бібліотеці. Один
з відвідувачів, який одним з перших долучився до порятунку книг, зберіг для
майбутнього бібліотечного музею осколок тієї авіабомби, якою було зруйновано
кам’яну будівлю бібліотеки. Сказав: «Щоб увесь світ пам’ятав, чим вбивали
культуру в Чернігові».
Коли небезпека окупації міста минула,
члени колективу під керівництвом директорки Марини Олександрівни Латамарчук розпочали
операцію по порятунку бібліотечного майна. Діставали з під завалів усе що можна
було вийняти, потім власноруч переносили в інше, більш вціліле, приміщення, де відмивали,
відчищали врятоване від бруду. Пізніше почали переобліковувати і підраховували
збитки. Зусиллями бібліотекарів багато бібліотечного добра було врятовано. Наразі
відновлення триває. Будуємо плани на майбутнє.
Допомагаємо тому, кому важче ніж нам. Серед осіб, які не покидали область від 24 лютого 2022 року, багато людей, які не можуть оговтатися від пережитого. Внаслідок війни вони досі переживають виснаження і спустошення, відчувають тривогу й паніку. Це зрозуміло, адже увесь цей час вони були позбавлені спокійного життя: жодної доби без сигналів тривоги, жодного дня без остраху втратити рідних, жодної хвилини без думок бути похованим під руїнами власного будинку… Через неможливість розслабитися - хронічний недосип і постійна втома. Я відношуся до тих, хто не виїздив, тому з особистого досвіду знаю яким буває той стан. Хто перебував в критичних умовах, той зрозуміє. Ми вже ніколи не будемо такими як раніше. І ніколи вже не буде так, як раніше. Нам потрібно бути готовим до того. Через розуміння наскільки людям, які отримали травми внаслідок війни, потрібна всебічна допомога, організовуємо діяльність з урахуванням їхніх потреб. Тримаймося! Життя триває!
СПОГАДИ
ПРО ВІЙНУ
Лана
Вовк
«Напередодні дня, коли життя нашої країни кардинально
змінилося середа 23 лютого 2022 року нічим не вирізнялася з-поміж інших робочих
днів і минала у підготовці до пар з літератури. Навчальний план, котрий завжди
складала для себе я навіть перевиконала. Це була типова рутина студентки. Новин
тоді свідомо уникала задля збереження внутрішнього спокою, адже вони додавали панічних настроїв. Так і жила я у
своїй бульбашці, у сховку від негативу.
В нашої сім'ї були звичайні плани: піти в магазин, закупити фарбу для
волосся, бо тоді саме скінчилася, привести себе до ладу.
Однак ближче до
вечора щось у мені змінилося. Пояснити ці зміни важко. На душі без причини для мене зрозумілої стало
тривожно. Це було незвичне для мене відчуття, адже причин для хвилювання вже не
було. Мій виступ на парі з риторики минув вдало. Пізніше я списалася з кількома
одногрупницями й висловила думку про те,
що на душі від чогось вкрай недобре, незатишно, але пояснити, аргументувати
свій стан я не могла.
Опісля вечірнього
чату з друзями сіла віршувати. Раптово, неначе то був потік свідомості. Моя
уява намалювала чорну руку, котра затикала людям роти. Це була дивна картина,
нічим тоді не підкріплена, адже зі свободою слова я особисто та і люди в нашій
державі, здається, не мали.
Через певний час
лише я зрозуміла, що то була за метафора і як страшно вона потім утілилася в
життя. Не знала я в той час, що іноді можна «бачити» щось наперед без
усвідомлення, відчувати та не розуміти того. Не вміла читати знаків. Ось цей
вірш, що я написала напередодні, однак лише цією поезією я не обмежилася.
Запроси
мене на осінній чай,
Завари слова, що пливуть в тобі.
Трав'яний напій розвіє печаль
І не дасть впасти в обійми журби.
У глибинах лісу червоний плід
Так мани́ть до себе, щоб хтось зірвав.
Хай від пари чайника трісне лід,
Звідти вийде слово, котре урвав
Чи то друг, чи ворог. А із небес
Зійде́ бог і гляне на грішних нас.
Так чекали люди моїх чудес,
То нехай їх біль потамує час.
Синьо-жовта зграя фарбує ліс,
Розкидає крик на кістлявий пень;
У тумані руки малюють міст,
Щоб побачили інші наступний день.
Хай душа моя, стогне як земля
Пір'я білих дум дивляться з-під вій,
Випий чай гіркий і збери слова,
Щоб не змів ні вітер, ні білий змій.
На жаль так, слова багатьох українців урвав ворог наступного дня пуском
ракет. Та залунали інші голоси, і їх крик про правду й бажання свободи вже було
не спинити. За цим бажанням прийшло інше – Помста.
Постало завдання навчитися виживати без зручностей, технологій, які ще
вчора були невід’ємною частиною життя. Хтось взяв в руки зброю й пішов на
захист Батьківщини і відчув запах пороху й пилу, гіркий присмак крові й землі,
яку безжально напихала нам до рота кривава сусідка – країна- агресор росія.
Усвідомили ми, що таке Батьківщина і за що варто боротися.
24 лютого 2022 року я прокинулася від того, що всю родину будила бабуся
зі словами, як зі страшних кінофільмів: «Прокидайтесь, почалася війна».
Так дивно зараз згадувати, що я роздавала вказівки своїй родині, що
треба покласти до тривожної валізки, які документи зібрати і ні в якому разі не
панікувати. Була впевненість, що все це закінчиться добре й швидко та згодом я
почала втрачати її.
Вибухи частішали, бабуся, мама та я з сестрою вирішили спустилися до підвального
приміщення нашого панельного старого будинку, а внизу біля дверей вже зібрався
натовп мешканців сусідніх під’їздів. Ключі шукали довго. Підвальне приміщення було страшенно
занедбаним і темним. Моя мала сестра Ліза 4-х років була спокійнішою ніж інші
члени родини і здебільшого мовчала, хоч це не було її звичайною поведінкою.
Ми з сусідами почали облаштовувати укриття, хоча за правилами безпеки
воно було далеким від ідеалу. Вдалося навіть провести електрику за допомогою
тримача і певний проміжок часу ми вмикали в підвалі світло й заряджали
телефони, слухали офіційні повідомлення влади, однак це тривало недовго.
Незабаром зникло світло, вода, а обстріли, здається, були десь дуже близько.
Одна з жінок сусіднього під’їзду молилася й постійно перебирала чотки. Людину
рятувала віра.
Стара п’ятиповерхівка здригалася від кожного удару. Вдень ми виходили з
підвалу ковтнути трохи повітря, а потім назад
у задушливий остогидлий підвал, де довелося ночувати. Бабуся знайшла
старі дошки в одному з кутків «підвалу»
і облаштувала спальне місце, накидавши матраців та ковдр. Особливо
винахідливі літні й не дуже чоловіки вирішили спати просто на товстих трубах.
Поряд зі мною були котики. Було трошки легше сприймати реальність з відчуттям
м’якої пухкої шерсті під пальцями, заспокійливим муркотінням. Також нарешті
познайомилися з сусідами, бо до того всі жили якось поза спілкуванням,
обмежуючись коротким привітанням.
Вибухи лунали періодично вночі та вдень, тому від недосипання часом
втрачала почуття реальності того, що відбувається навколо. Згадувала вірші,
котрі вчила в школі та університеті, щоб не втратити відчуття реальності і не
задихнутися. Часом починала писати сама.
Попри все треба було продовжувати жити далі. З бабусею ми носили воду з
річки, жінки у дворі розпалювали багаття аби зварити їсти.
Ще через кілька днів почали спілкуватися між собою. Так я познайомилася
з дідом Віталієм та його літньою мамою, а для мене вже бабусею Марією. Цей
дідусь різко нагадував мого дідуся, котрий помер задовго до страшних подій цієї
війни. Були тут і розмови про армію, про молодість. Не обійшлося без хвилин,
коли книга рятувала своїм заспокійливим, чарівним словом. Більшість непрочитаних
книжок були з бібліотеки, тож влаштовувала собі бібліотерапію. Книги можна було
почитати при світлі свічок, котрі надавали місцеві церкви. Одна з церков навіть
подарувала сестрі дитячу ілюстровану Біблію.
Тож я вкотре впевнилася, що книжкові персонажі, то наші мудрі порадники.
Отже, згадаймо слова видатного
чарівника, директора Школи чарів і чаклунства «Гоґвортс» зі всесвіту
«Гаррі Поттера» Албуса Дамблдора:
«Щастя можна знайти навіть у
темні часи, якщо не
забувати звертатися до світла». © «Гаррі
Поттер та В’язень Азкабану» Дж. К. Ролінґ.
Дата написання: 04. 09. 23»
РЕКОМЕНДОВАНА
ЛІТЕРАТУРА:
Бура
Д.М. Місто-герой Чернігів
/ Дар’я Бура; худож.-оформ.
О.А.Гугалова-Мешкова. – Харків : Фоліо, 2022. – 219 с. : іл.
Оборона Чернігова у 2022 році мала
стратегічне значення для захисту столиці. 38 днів обласний центр зазнавав
артилерійських та авіа ударів, опинився майже в блокаді, без зв’язку
і комунікацій. Околиці міста розбиті до цеглин, але місто трималося. Про тих, хто
втримав Чернігів – у цій книжці.
Жирохов
Нескорена
Чернігівщина: реальні історії війни
/ Упоряд. ТОВ «Челайн Медіа Груп». – Київ : ВД «Дакор», 2022. – 192 с. : іл.
На сторінках книги зібрані реальні
історії про початок повномасштабної війни, зокрема на території Чернігівської
області, злочини окупантів та героїчний опір українського народу.
Солодовник
П. Боротьба нескорених: хроніка війни і злочини російських окупантів на
Чернігівщині / Упоряд. ТОВ «Челайн Медіа Груп».
– Київ : ВД «Дакор», 2023. – 2023. – 166 с. : іл.
Основна мета цієї книги – фіксація
злочинів російських військових на територіх Чернігівської області. Цьому
передував кропіткий процес збору інформації, аналізу документів і свідчень,
систематизації лише підтверджених реальних фактів. Окрема цінність –
фотографічні докази.
Чепурний
В.Ф. Сто днів Широкої війни
/ В.Ф. Чепурний. – Чернігів : ПАТ «ПВК «Десна», 2022. – 130 с.
До книги увійшли нотатки із
соціальних мереж та щоденникові записи, зроблені під час перебування на
Чернігівщині протягом перших ста днів цієї війни – у час окупації та звільнення
області.
.jpg)
Коментарі
Дописати коментар